Сьогодні неділя і я вперше з початку повномасштабної війни Росії проти України дозволила собі іти рідним Львовом. Не бігти на склад з гуманітаркою, щоби відправляти допомогу на передову.
Не летіти на вокзал — зустрічати друзів і незнайомців, які вирвались з пекла. Не ледь волочити ноги, дивлячись в телефон, де страшні новини і ані звістки або коротке і ненадійне “все добре” від друзів з найгарячіших точок.
Сьогодні я просто йшла, дивилась на Львів, відчувала, який він крихкий, і тому — намагалась запам’ятати його. На всяк випадок.
Поляки теж люблять Львів, тож я розповім вам про нього. Ви ж, мабуть, хвилюєтесь, як він зараз.
Кілька днів тому росіяни випустили по Львову шість крилатих ракет. Дві з них зупинила українська протиповітряна оборона. Чотири — вдарили по місту, але на околиці, тож жодна з будівель, які ви знаєте й любите поки що не постраждала.
Ви ж пам’ятаєте нашу площу Ринок? Всі фонтани на ній — Нептун і Діана, Адоніс і Амфітріта — тепер захищені металевими конструкціями, затягнуті і дбайливо обкладені мішками з піском.
Ратуша працює, а у підвалах під нею, де розмістився музей міста, тепер також і укриття від російських бомб. Коли вмикається сигнал тривоги люди спускаються туди та в інші львівські “підземелля”. Я, якщо чесно, не спускаюсь, поки не чую вибухів. Це, звісно, неправильно, не робіть так, якщо у польсих містах теж зазвучать сирени.
А пам’ятаєте Латинський катедральний собор у Львові? Він ще називається Митрополичою бази́лікою Внебовзяття Пресвято́ї Ді́ви Марі́ї. Але ми, якщо чесно, називаємо його просто катедрою. Раніше я любила заходити до неї в неділю і слухати богослужіння польською мовою.
Ви маєте знати, що ми зараз піклуємося про цю катедру, вікна її тепер оббиті металевими пластинами, аби уламки російських ракет не змогли пошкодити вітражі. Мішки з піском теж на місці. Ми натягали їх і вклали довкола, щоби катедра і всі її статуї встояли. Я чула, що Польща допомагає фінансувати захист львівських пам’яток, але я, на жаль, не маю часу перевірити цю інформацію. Взагалі, думаю, ви знаєте більше новин про Україну, ніж я. Ми тут часом як солдати, які не бачать війни далі свого окопу.
У Львові багато біженців з усієї країни. Багато людей зі східної частини країни потрапили сюди вперше і, я впевнена, закохуються в наше місто попри найгіркіші обставини. Львів — ковчег, красивий і сонячний.
Попри небезпеку, сирени й переповненість міста, яке стало для України ковчегом, на вулицях чисто. Двірники, як і всі ми, виконують свою роботу.
Спершу, після перших ракетних ударів по інших містах, львів’яни закрили наші чудові кафе та крамниці. Але життя адаптується і відновлюється, тепер усе працює. Перед війною я була записана до салону краси — вони надіслали мені смс, що знову відкрилися і я можу прийти. Я не прийду. Але приємно знати, що десь поруч існує навіть щось таке нормальне і безтурботне як салони краси.
Тільки години роботи всіх закладів змінилися, адже усі дотримуються комендантської години. Через це, якщо допізна працювати, то ввечері вже не встигаєш купити собі їжі й води.
В моїй улюбленій книгарні на вулиці Галицький спочатку збирали одяг та іграшки для біженців з розбомблених міст. А тепер збирають українські книжки для дітей, які тимчасово переїхали до вас, у Польщу.
До речі, ми вам надзвичайно вдячні. Ми знаємо, що ви, громадяни Польщі, виявилися для нас справжніми друзями, сестрами і братами. І коли ми будемо святкувати перемогу над злом із Росії, ви будете святкувати разом з нами. Такі думки, про перемогу, нас тут дуже підтримують. Нехай вони підтримують і вас, усіх тих, хто попри велику втому продовжує волонтерити і допомагати Україні.
Сьогодні я дозволила собі пройтися Львовом. Я бачила багато щасливих дітей, які ще не розуміють, що з ними трапилося, і просто тішаться гарному місту, я чула вуличних музикантів на площі Соборній. Але ідучи вулицями рідного Львова, я не можу не вдивлятися в його риси, в кожен барельєф і вигин фасаду, в кожну браму і кожне вікно зі старою рамою. Що як вони все це знищать? Що як вони все це знищать? Що як… Що ми з вами тоді робитимемо?
Вони вже знищили наш Маріуполь, вщент. Вони бомблять вулицю Сумську в Харкові. Вони спалили музей в Іванкові. Музеї, церкви, театри. Крім людей, росіяни знищують нашу з вами європейську культуру, все те, що творить наш простір, все те, що зробило нас нами.
І якщо крилата ракета влучить у храм — у “польську катедру”, вірменський собор, церкву Андрія чи музей імені митрополита Шептицького, чи палац Потоцьких, чи дім, де виріс Станіслав Лем — то ніякі мішки з піском їх, ясна річ, не врятують. Коли я думаю про це, в мене на очах з’являються сльози, і мені за них соромно. Бо плакати треба за людьми — за тисячами загиблих цивільних і за нашими українськими героями — а я плачу тепер за рідними каменями.
Я доходжу до крамниці зі зброєю в кінці вулиці Краківської й дивуюся, що немає черги. Тут від початку війни величезна черга щодня. Ті, кого не взяли до армії, старші чоловіки і жінки, купують собі рушниці, щоб боронити Львів. Чому ж їх немає, дивуюся. Невже закінчились ці вперті захисники Львова? Але ж неділя, просто неділя. Кожен знає свій номер в черзі (мій друг недавно казав, що він уже 159-й) і в понеділок біля крамниці зі зброєю на вулиці Краківській знову буде тихий зосереджений натовп львів’ян і львів’янок, готових не віддавати Місто до останнього.
Втім, росіяни не можуть взяти навіть маленькі містечка на сході і півдні, куди їм Київ чи Львів? Вони можуть лише знищити нас із неба. З нашими каменями, нашими архівами і вітражами церков.
Але з нами ж українська протиповітряна оборона, яка недавно збила дві ракети з шести. З нами Збройні Сили України і сонце над Львовом, і Бог, якому служать в тутешніх церквах українською, а в катедрі — польською. І було б, звичайно, добре, якби до Бога і ЗСУ, приєдналися й сили НАТО — ви там їм вже передайте, будь ласка.
