Поки десь далеко в Європі молоді, далекі від геополітичних реалій доби, люди влаштовують мітинги проти обов’язкової служби в армії своєї держави, у мене, 30-річної жінки родом з Києва наступного року у травні буде рівно 6 років, як я в армії та на фронті солдаткою, на посадах, що передбачають пряме перебування на полі бою та вплив на бойові дії – посадах бойового медика взводу та оператора ударного БПЛА. На найбільшій, як кажуть, за довжиною фронту та жертвами війні від Другої світової.
Щодня я просинаюся у фронтовому селі, що зростається околицями з Херсоном, і чую приходи російської артилерії поруч, чую набридливе попікування “Чуйки”, виходжу надвір покурити і випити каву та дивлюся, як димиться якась поцілена будівля на індустріальному краєвиді Херсона, а потім починаю готуватися до нічного виїзду з крилами-бомбером у сподіванні успішно вразити поставлену мені командирами ворожу ціль на іншому, окупованому березі Дніпра.
Лате в кілзоні
Херсон, переживши окупацію та звільнення від неї, а зараз переживаючи щоденну оборону від наступних спроб окупації, перетворився за ці майже чотири роки на спустошене місто індустріального апокаліпсису, з забитими вітринами колись переповнених магазинів та ресторанів, з виснаженими комунальними працівниками, що у бронежилетах підмітають вулиці міста від листя та руїн будинків, та робітників,…