Думаю, як почати цей текст про війну, з якого боку до нього підійти. Як вибудувати оповідь, звідки брати її логіку, якщо все, що було впорядкованим безповоротно змінилося. Логіки не існує, їй перебили хребет.
Усвідомлення назавжди втраченого звичного життя приходить страшенно повільно: навіть сидячи у запліснявілому підвалі дев’ятиповерхового будинку в Києві, в помешканні якого прожила останніх шість років, і слухаючи гуркіт танків і БТР-ів, здригаючись разом з бетонними стінами від вибухів ракет, якась частина тебе намагається переконати, що все це – непорозуміння, сон, що це не насправді. Що ти будь-якої миті можеш просто піднятися до себе в помешкання, одягнути піжаму і лягти в своє затишне ліжко. Або домовитися з подругою і зустрітися з нею в кав’ярні на Подолі. Або взути улюблені сині кросівки і пробігти своїх 12 кілометрів Оболонською Набережною. Або відвести доньку до затишної майстерні на піддашші дому, захованого в живописному дворику на вулиці Хмельницького. Вона якраз почала вчитися малювати людські постаті.
Якісь підозри починають виникати, коли ти дивишся, як першого і другого дня після початку ракетних обстрілів з вічно забитого автівками двору один по одному зникають автомобілі. Коли спостерігаєш, як цілі родини тягають валізи і клунки до багажників. Коли визираєш у вікно кухні і бачиш свого чоловіка: він намагається полагодити ваш автомобіль. А тим часом з-за вікна спальні лунають чужорідні, незнайомі, відразливі звуки, що роздирають повітря: гуркіт БТР-ів і рясні обстріли.
Твоя подруга гірко ридає в телефон, бо вона, у відносно безпечнішому місці, набагато краще і швидше усвідомлює, що проти нас ведеться справжня війна, що нас хочуть знищити. Ти її заспокоюєш, водночас повідомляючи доньці про неможливість піти до школи.
Ці намагання накласти, поєднати одна з одною реальності, прірва між якими карколомно розростається, завдають дошкульного болю. Ти намагаєшся втриматись за крижину попереднього спокійного життя, але вона тане, її відносить течією – а ти втрачаєш рівновагу.
У день напередодні війни ти встигла прибрати помешкання, і тепер у ньому чисто й затишно, але вам доводиться більшість часу проводити в бомбосховищі. Коли зовсім складно стає всидіти там на незручних стільцях, ви піднімаєтесь пішки нагору (підніматися ліфтом під час обстрілів – страшенно небезпечно, всім це відомо: ви можете опинитися в пастці) і обідаєте звареним ще до війни борщем.
Щоправда, тіло відмовляється їсти, тіло відмовляється спати. Воно нашорошено чекає вибухів і дрижання землі та стін, бо виявилося, що їх легше зустрічати в бадьорому стані, а не уві сні. Коли ти спиш, стаєш особливо беззахисним, і страх тоді проймає набагато глибше і паралізує сильніше, випалює ретельніше. Тому краще бути напоготові.
Як описати цей стан, у який западаєш – цю завмерлість, внутрішню й зовнішню, цю скованість рухів, це заніміння всередині? Неспроможність приймати найпростіші рішення, неможливість здійснювати необхідні кроки? Цей витік сил, цю нестачу енергії, це ковзання уваги, розпадання цілісності картинки? Постійний в’язкий холод у сонячному сплетінні, клубок у горлі, млявість у кінцівках?
Ніби міцні стіни твого дому раптово стали прозорими і тонкими, повністю розчинились, відкрили тебе на поталу всім вітрам. Ніби твою шкіру витоншено і розчинено, а внутрішні органи – вивернуто й розчахнуто. Навіть мить у такій чутливості й беззахисності – сумнівне задоволення. А ти проводиш у ньому нескінченні години, дні й ночі, і кінець, можливо, ніколи не настане. Вперше спустившись до бомбосховища на станції метро, ти чудуєшся з тісняви і багатьох десятків людей, які сидять і лежать на платформі. Вмить усі забули про коронавірус. Маска на обличчі радше дивує і викликає розмиту ностальгію за чимось, що було частиною мирного…
