Поки десь далеко в Європі молоді, далекі від геополітичних реалій доби, люди влаштовують мітинги проти обов’язкової служби в армії своєї держави, у мене, 30-річної жінки родом з Києва наступного року у травні буде рівно 6 років, як я в армії та на фронті солдаткою, на посадах, що передбачають пряме перебування на полі бою та вплив на бойові дії – посадах бойового медика взводу та оператора ударного БПЛА. На найбільшій, як кажуть, за довжиною фронту та жертвами війні від Другої світової.
Щодня я просинаюся у фронтовому селі, що зростається околицями з Херсоном, і чую приходи російської артилерії поруч, чую набридливе попікування “Чуйки”, виходжу надвір покурити і випити каву та дивлюся, як димиться якась поцілена будівля на індустріальному краєвиді Херсона, а потім починаю готуватися до нічного виїзду з крилами-бомбером у сподіванні успішно вразити поставлену мені командирами ворожу ціль на іншому, окупованому березі Дніпра.
Лате в кілзоні
Херсон, переживши окупацію та звільнення від неї, а зараз переживаючи щоденну оборону від наступних спроб окупації, перетворився за ці майже чотири роки на спустошене місто індустріального апокаліпсису, з забитими вітринами колись переповнених магазинів та ресторанів, з виснаженими комунальними працівниками, що у бронежилетах підмітають вулиці міста від листя та руїн будинків, та робітників, що натягують рибальські іті понад дорогами, аби хоч трохи захистити водіїв від перспективи бути поціленими фпв-дронами, зі сміливими водіями громадських тролейбусів і маршруток, які возять по вулицях, розташованих у 8-кілометровій кілзоні під постійним прицілом ударних дронів літніх пенсіонерів та пенсіонерок, що вирішили не евакуюватися з фронтового міста, бо в них нема і не буде на схилі іншого дому, а йти вони з нього нікуди не хочуть. Ми всі, українські військові, що обороняють місто і залишки Херсонаської області, цивліьні, котрі вирішили жити на фронті і своїми маленькими торгівлями роблять життя солдатів стерпнішим і комфортнішим, – не надто сильно, якщо бути відвертими, чіпляємося за життя і живемо з розумінням, що кожна наша ніч, поїздка, робочий день чи прогулянка у цьому просторі – може бути останнім.
Навіть коли сигналить мій детектор дронів і показує, як російське крило-камікадзе летить у напрямку Херсона через Дніпро – я все одно їду випити свою заплановане лате в улюблену херсонську кав’ярню, розташовану все в тій же кілзоні.
Бо я хочу знову і знову, попри всі намагання росії, – обирати життя без страху. Без того страху, за допомогою якого всі диктатури перетворюють сучасних громадян ХХІ століття на боязких безправних рабів давніх часів. Обирати свободу, віру, а не страх, навіть там, де це видається нераціональним і безглуздим. Здається, що ми всі, місцеві на фронтових територіях, негласно домовилися, що вдаємо, ніби в нас нормальне життя.
Навіть якщо навпроти твого гаража на сусідній вулиці дрон убив водія автівки або ракета чи каб зруйнували до фундаменту будинок з людьми всередині. Навіть якщо ти можеш бути завтра наступним. Банальність жахливого і немислимого масового злочину. Чула, як її ще називають під час ракетних атак росії на українські міста далеко в тилу від фронту “лотереєю смерті”. Ми прийняли те, що я у своїй поезії називаю життям у мирі з війною. А воєнні доктрини, найпевніше, назвали б його – затяжною війною на виснаження. Так, до війни, виявляється, можна звикнути. Більше того – можна навіть припинити уявляти своє життя без бойових дій та звуку приходів поруч, без твоєї воєнної рутини бойової роботи. У перший місяць повномасштабної війни я побачила цю саму іншу війну – війну, спрямовану на розгром і знищення. Вона прийшла до нас з довжелезними колонами бронетехніки, які розраховували за три дні окупувати все – наївні окупанти. Війну такого розмаху, що я не розраховувала бути живою до кінця 2025, а проте мені, поки що щастить лишатися живою.
Хтось, певне, запідозрить у цих словах образу чи хвастощі, а втмі ні – я не відчуваю жодної образи на тих молодих європейців, котрі десь протестують проти служби у війську, маючи такі самі цінності індивідуалізму, які поділяю сама, бо свідома того, що живу і далі, дванадцятий або ж четвертий рік щодня в реаліях нечуваного терору війни на знищення моєї нації, які їм навіть уявляти страшно, не те, що враховувати його закони і загрози. Ця війна ще раз помінялася у свoїх засобах, а проте вона і далі лишається тією самою, тільки у фазі виснаження, її російські ініціатори з нетерпінням чекають, коли ж вдасться знову перевести її у фазу “на повний розгром”.
Я знаю, так склалося, що ми захищаємо не лише себе від російської диктатури й катівень, але і європейців, але водночас я свідома, що моя Батьківщина не потрібна нікому, крім мене і таких як я. Що ніхто, крім нас самих, українських солдатів, її не врятує, не вбереже від повного знищення українську культуру та державність, а українських цивільних від розстрілів, депортацій та підвалів-катівень.
Я щойно описала свою основну мотивацію лишатися далі у війську шостий рік, я називаю її негативно, бо вона про те, щоб не допустити жахливих необернених наслідків просування російських військ углиб нашої території. Вона про недопущення зникнення нас як держави і згодом – нації. Це для нас такі базові речі, а комусь, хто живе в тимчасово мирних реаліях – вони видаються мало не пафосом. У цьому нема хвастощів, бо нема хвастощів там, де стаєш свідком загибелі побратима-ровесника, який мав би жити, але він віддав життя, а твоє досі через випадок чомусь належить тобі. Навіть якщо тимчасово. Навіть якщо це на пару місяців чи років більше. Рік життя – це насправді так багато. У війні на виснаження.
Це не комп’ютерна гра
На війні, я зрозуміла, що життя на землі – це і є рай. З сонячним промінням, зеленою травою, всеосяжною красою моря та океану, з якого, тебе і твоїх молодих побратимів та посестер виганяє російська війна передчасно в пекло небуття. Хоч часто, солдатська свідомість змушена поміняти їх місцями, і прагнути смерті, ніби раю і ясності.
Дехто з філософів казав, що істина – завжди парадоксальна. Навряд у світі є більш парадоксальне за своєю суттю явище, ніж війна на виснаження. Деякі з цих парадоксів я і хотіла б розкрити для вас нижче.
Перший з них я вже назвала: світу здається, що ми після років нерівної за силами війни з більшим ворогом маємо бути злі, ображені та сповнені хвостового ресентименту, але насправді основне, що ми відчуваємо – це апатію, втому та самотність. Так, є тиха гордість, що ми спромоглися їх зупиняти, гордість за ці збережені 70 відсоткіів нашої землі, але я також свідома того, що для історії ці 3-4 роки – вони ні про що, і якщо ми втратимо, то це буде втрата на століття. Тобто, для нині живих – назавжди. І всі ці роки опору стиснуться історією в одну мить, в один рядок у підручнику, якщо ми програємо цю екзистенційну війну, яка зараз у фазі “на виснаження”.
Я назвала також і другий парадокс – ми живемо у буденності війни, ніби це нормальне життя, з чітким розумінням – усього, що в нас забрали, і найголовніше, що в нас забрали: можливість жити зі своїми сім’ями і дітьми. Війна розірвала сотні тисяч українських сімей і продовжує це робити щодня далі в кінці 2025. Найбільше, про що я мрію – це встигнути прожити зі своєю 11-річною дочкою разом в одному домі хоча б її підлітковий вік, та натомість я шостий рік захищаю далеко від рідного міста її можливість жити у власній державі, єдиній державі світу, де її рідна мова – є єдиною державною.
Щоранку, перед підготовкою моїх ударних крил до вильотів, я зазираю на карту DeepState і дивлюся на червоний колір окупації поблизу населених пунктів іншого напрямку, де ми по року, по дів тримали оборону. Червоний колір російської окупації рухається вперед, і це не гра, де раунд битви за місто з конкретною назвою можна почати спочатку за умови програшу. Ні – рух цього червоного кольору на карті це дороги смерті, всіяні конкретними мертвими тілами конкретних людей, військових і цивільних. Втрата міста – цілковита і кінечна, а плата за його повернення вимірюється у літража крові, метрах шкіри, часотонах страждень сімей за кожною втратою, у жахливих рішеннях, за прийняття яких командири з совістю відчуватимуть муки совісті й провини до кінця життя.
Я дивлюся на населені пункти, які три роки тому були глибоким тилом, як-от Бахмут. Не кажучи вже про Покровськ чи Мирноград, до яких, здавалося, від фронту – ціла вічність. Сьогодні, просто зараз поки я набираю цей текст, вони оточені російською армією. У них не можуть зайти, і з них не можуть вийти. Учора, дивлячись відео з однієї дороги життя і смерті, російський окупант ішов повз розірвані тіла та купи трупів, набитих нашими дронами та артилерією – і говорив до Господа, молився щоб вийти, закликав інших “пацанів” не йти на нашу землю за гроші. І Господь його навряд почув, а якщо й почув – то передав на дрони наших картинку з його місцезнаходженням.
Окупація далека і близька водночас. Вона від мене по прямій за 15 км через Дніпро. І що? Це так далеко, що вам і не передати. Два різні світи. Я кидаю бомби з дрона на розташування ворогів та територію з полігоном, де у 2020 році здавала на берет морської піхоти. Я щотижня пролітаю дроном над землями, де полишалися домівки моїх побратимів з Херсонщини, де лишилася далеко на березі моря наша стара і атмосферна база підрозділу, де наш батальйон було створено.
Ще у лютому 2022, поки ми обороняли Луганщину, а згодом Донеччину – цю мою другу знайдену малу Батьківщину півдня з’їв червоний колір окупації на карті.
Ця земля така близька, бо знаю кожну дорогу на ній і маю безліч прожитих митей молодості з неї, і така далека – бо по ній ходять окупанти, що хочуть стерти нас і нашу пам’ять про цю правду. Така близька, бо зло, що на ній – постійно рухається вперед і якби я потрапила в полон – мене б відправили на цю глибоко окуповану і рідну територію в катівню, така далека, бо світ несвободи, який облаштувала там російська окупація, безмежно далекий від тієї великої волі, яку я маю тут, будучи навіть в армії, бо Україна не вміє жити без демократії і свободи в усьому. Така наша природа.
Справжній фронт один
Російська війна на виснаження і знищення, занурила наше суспільство у неймовірні дихотомії та розриви, оголивши такі етичні дилеми і виміри людського вибору та розуміння зла й добра, про можливе існування яких у природі людини і соціуму до повномасштабного вторгнення мало хто здогадувався. Але оскільки ми, військові, далі всі тримаємо фронт понад тисячу кілометрів – це свідчить також і про єдність, яку ми не втрачаємо, навіть коли конфліктуємо і вона просідає. Єдність у дезінтеграції, єдність у нерівності по платі ціни за оборону. Це найбільш жорстокий парадокс війни на виснаження.
Життя цивільної людини в Україні в тилу страшенно відрізняється від життя українського військового чи військової. Головна загроза, від якої потерпають цивільні в Україні – це згадана “лотерея смерті” під час ракетних атак росії. У ході таких атак багато дорослих і дітей загинули вночі у своїх ліжках під завалами будинків.
Кожен раз світлини сімей з дітьми розривають серце кожному хто їх бачить, і це – саме той метод терористичної війни, який свідомо обрала російська влада, а російське суспільство дало згоду.
Та все ж, життя цивільної людини відрізняється від життя військового тим, що воно має свободу дій та вибору, воно має професійну реалізацію в обраній сфері, воно передбачає життя в колі сім’ї, нехай і під постійні звуки сирен та потреб спускатися серед ночі в укриття. А проте, життя військового в Україні, та життя його близьких родичів-цивільних повністю регламентоване відсутністю строків служби в армії, відсутністю ротацій через нестачу людей у війську, відсутністю можливості жити зі своєю сім’єю, планувати своє життя наперед. Тисячі військових у цих реаліях вже віддали своє життя за можливість інших жити в цій свободі демократії розвитку своєї ідентичності. І ще багато з нас віддадуть життя.
А їхні рідні, що платять здоров’ям психічним і постійним чеканням, потім живуть у вічній скорботі та болю за втраченим чоловіком чи дружиною, сином чи дочкою, братом чи сестрою, батьком чи матір’ю, коханим чи коханою. Усвідомлення цієї нерівності у сплаті ціни між військовими і цивільними спровокувало і провокує…
